Сакалас Уждавініс: Моя мрія – зіграти людину, яка знайшла Бога...

20 березня 2016 р.

 

 

Шкода, що слова нашої бесіди не передають очей нашого співрозмовника, його жести, паузи, гру, посмішку. З Сакаласом Уждавінісом ми познайомилися в Києві, під час проведення днів Литви в Україні. Литовці й латиші приїхали з виставою про литовського князя Вітаутаса Mіндаугаса (саме його грав Сакалас), який представили в Мистецькому Асеналі. Настільки вразила гра акторів, що після вистави не змогли не підійти зі словами подяки за спектакль. Так почалося це тепле знайомство. І ось, через кілька років, знову в центрі столиці, вже у Вільнюсі, в маленькому затишному кафе біля Президентського Палацу, яке так люблять багато акторів, вийшла цікава зустріч.

 

 

 

 

 

Замість прологу: монолог Актера, просто знятий фотоапаратом, дивіться як бонус до діалогу

 

Як ти увійшов в театральне життя, яке тебе вже стільки не відпускає?

– Випадково, по правді кажучи. Професійно увійшов, так би мовити, теж дивом. У мене був хороший голос, і зі школи мене тягали по конкурсам декламаторів. Це було далеко від нормального професійного мистецтва. Хотілося бути актором, але сумнівався і мені влаштували консультацію з керівником, який тоді набирав акторський курс. Тоді курс набирався один на рік.

Професорка рознесла мене в пух і прах. Мене ніхто і ніколи так більше не «розносив», як тоді. Після цієї консультації я поклявся, що навіть в цю сторону не буду дивитися. Після школи підготував документи в інший ВУЗ, але мене все-таки вмовили прийти на проби. Це був жах, адже я знав, хто сидить в приймальні комісії, і що у мене немає шансів. Йшов, як камікадзе. Мене якось прийняли, до цих пір не знаю, чому.

Ось я б себе не взяв. Я ж сам зараз викладаю – я б не прийняв. Я не жартую, кажу серйозно – я б себе не взяв. Я поняття не мав, хто такий Станіславський і як роблять етюди.

Перші півроку я сидів тихий, як земля. Хлопці-театрали навколо мене говорили про мистецтво, а я сидів і буквально нічого не розумів. На сьогодні мій акторський стаж уже 36 років.

Я мав щастя бути у тебе на одному занятті, і бачив, як ти вже як викладач ставишся до студентів. Для мене, як для режисера, це дуже важливо і цікаво. Чому ти таланти акторів вирішив відкривати в музикантах? Це незвичайний поворот...

– Тому що технічно це простіше. Для того, щоб працювати з акторським курсом, ти повинен повністю віддатися своїй роботі і займатися тільки цим. Усе. Якщо ти керівник курсу, ти повинен з ним перебувати 24 години. Якщо ти цього не робиш, значить твої люди – безпритульні. Це означає відмову від власних спектаклів і зйомок. А з музикантами зовсім інші вимоги, їм приділяється зовсім інший проміжок часу. Це дозволяє мені працювати так, як я хочу, і в той же час працювати в театрі, в кіно.

З іншого боку, мені подобається, що ці люди практично з вулиці. Коли їх приймають на вокал, ніхто не дивиться на їх акторські дані. Один з них – з Києва, його батьки працюють на атомній електростанції. Уявіть собі отакій стовп солі. Коли він прийшов – це був стовп солі, кол. Ми з ним дуже довго працювали, і під час вистави вже було приємно дивитися на людину. Іноді люди приходять, і я довго розмірковую – що будемо робити?

Головний принцип, якому я їх вчу – почати думати як творці, художники. Даю тільки основи акторської майстерності, щоб вони зрозуміли, що до кого і змогли розвиватися далі. Одна моя студентка працює в Драматичному театрі, працює відмінно, іноді дивлюся – я ж цього її не вчив.

За що тебе так люблять твої глядачі? Я знаю…

– Напевно, через персонажів, яких я роблю. Мені нецікаво робити Гамлетів... Може, і робив би з задоволенням, але це покрито антуражем халтури.

У серйозному матеріалі, у Шекспіра, наприклад, матеріал працює на тебе. Ти іноді можеш тільки сидіти і мовчати, а драматурги працюють за тебе. У комедійному жанрі цієї розкоші немає. Там одна відповідь – або ти робиш або провал. З іншого боку, персонажі, які мені цікаві – це люди, у яких щось свербить, весь час їм чогось незрозуміло. Ті персонажі трошки нагадують Дон Кіхота, ще не літературного.

Дуже хороший персонаж у мене вийшов у шостому або сьомому сезоні серіалу «Жінки брешуть краще». У восьмому сезоні під нього дуже багато розписали. Всі ці персонажі йдуть до переможного кінця... Що з цього вийде – це другорядне. Йдуть напролом, а потім дивляться, що з цього вийшло.

Мені такі персонажі дуже подобаються: художники, вчені, у яких не зрозумієш, що твориться в голові. Такі диваки рухають наш світ. Мої персонажі виходять такими. Напевно, людям вони тому й подобаються. Тим, яким потрібні дурниці і сміх – вони це отримують, тим, яким цікаво щось інше, знаходять в персонажах те, що їм треба.
Моя племінниця працює в Клайпеді, в оркестрі Клайпедського музичного театру. Її друзі веліли мені передати, що вони дивляться цей серіал тільки через мого персонажа.

Як тобі робота з голлівудськими акторами? Ти дозрів для роботи в Голлівуді?

– Це занадто шикарний питання. Голлівуд – це міцна творча громада. Ми ізольовані мовою дуже маленького народу. Коли доводилося працювати з голлівудськими, в перший час відчувалося здивування – хто ми такі? Після першого дубля все змінюється.
 Ми працювали з актором, що грав Джеймса Бонда – Даніелем Крейгом. Вони приїжджали робити фільм про партизанів Білорусії. Хороший фільм вийшов. Я в ньому теж був задіяний, звичайно в другорядних ролях, тому що був Даніел Крейг, Лев Шрейбер  (Liev Shreiber), інші зірки – і британські, і американські. Зйомки велися в лісах неподалік від Вільнюса, ми проводили багато часу разом. Особливо багато спілкувався з Левом Шнайдером, тому що я, як персонаж, був в його загоні. Дуже цікава людина, як і Даніел Крейг – мої враження найкращі. Першорядний професіонал, якій не випендрювався абсолютно ні в чому, вони їли ту ж саму їжу, пили таку ж саму каву.

У Даніела були, звичайно, дублери, щоб його не втомлювати, наприклад, при постановці світла. Знімали епізод з масовкою, де він виголошує промову і знаходиться не в кадрі. Він прийшов, прийшов для того щоб дати їм «очі», хоча могли б відмінно поставити дублера, і все було б гаразд. Мені це говорить про професіоналізм людини. Хто-хто, а він міг собі дозволити відпочити. Тобто масовка подивилася в очі головного персонажа, хоча він був і не в кадрі. Голлівуд – це та ж сама кіностудія, як в Литві, Росії або в Україні.

Твоя англійська допомагала на майданчику?

– Звісно, дуже. У Литві не так вже й багато акторів мого віку, які володіють англійською достатньо, щоб використовувати її нормально на знімальному майданчику, щоб не треба було дублювати. Звичайно, говоримо з акцентом, але в тому фільмі і потрібен був акцент.

Голлівудські актори не боялися, що зірвеш Оскара за роль другого плану?

– Ні-ні-ні... Ті, з якими мені пощастило працювати, досить професійні, щоб розуміти, чого ці Оскари стоять. З Левом ми говорили про те, що йому не стільки важливо в кіно або театрі працювати, найголовніше для нього – писати. Я питаю: «Лев, ти че, серйозно?», – Відповідає: «Так, в Нью-Йорку я сідаю вночі за стіл, чарка горілки, кави, і пишу. Ось це для мене життя». Дякую долі, що я мав щастя з ним працювати.

Крім театру, ти відчуваєш кайф, коли можна літати?

– Поки що ні, тому що багато часу йде на роздуми про те, що ти робиш за штурвалом літака. Самостійно я літаю, на змаганнях літаю, але це ще не кайф від польоту – дивитися, як красиво все, немає часу.

Кайф в тому, що я освоюю те, що взагалі Бог нам не дав. Він дозволив нам по воді побігати, викупатися, пострибати, на дерево залізти, швидко бігати, швидко рухатися, але на підніматися вгору, де птахи, Він сказав: «Ну, ребяточкі, це вже буде перебір». Тому цей процес освоєння, продовження того, що люди почали 100 років тому, почали, абсолютно нічого не знаючи, мені дає такий екзістанціонний, емоційний кайф.

Ти пам'ятаєш свій перший політ на планері?

– Більше пам'ятаю свій перший самостійний політ. Принцип скрізь однаковий: ти злітаєш, робиш свій перший круг або прямокутник і знижуєшься. Це азбука, але з першого самостійного польоту починається твій розвиток як пілота. Так ось цей політ я дуже добре пам'ятаю. Ти сидиш – і ти один, за тобою немає ніякого дядька, який витягне тебе в разі чого, ти не можеш затягнути ручне гальмо і чекати, коли хтось приїде і витягне тебе з канави, ти повинен все закінчити і сісти сам.

Для тебе це не репетиція фільму про перших литовських льотчиків?

– На жаль, я вже вийшов з їхнього віку, причому фільм вже знято. Це не репетиція і ніяка не художня спроба. Сам не знаю, навіщо мені потрібно літати, і, напевно, добре, що не знаю. Якби я мав логічний відповідь «навіщо?»...

Я дуже багато читав про авіацію, коли я сідав у літак, я дуже добре розумів, як він працює, для мене в цьому не було чудес. Багато років я думав, що пілотувати самому – це неможливо.

Про що ще мрієш?

– Навряд чи я маю мрію. По-моєму, мрія - вона не працює, це не креативний момент, мрія – вона дуже абстрактна. Раніше мріяв про щось, наприклад, про авіацію. Зараз я називаю це бажаннями: бажанням рухатися, бажанням відпрацювати цікаві проекти, бажанням, щоб тобі попалося щось, про що б ти сказав: «Вау, ось це здорово!», але це не мрія.

Ні, визначився: моя мрія – зрозуміти сенс нашого перебування не тільки на планеті, але і взагалі в просторі і в часі. Я знаю, що вона ніколи не збудеться. Неможливо, щоб я дізнався, навіщо все це: ми народжуємося, живемо, бігаємо по Землі, працюємо, вмираємо і що найнеприємніше – не те що боїшся смерті, але є якась втрата часу: люди стільки працюють, щоб розвинути мислення і раптом все... Нікому цього не потрібно. Вся наша важливість з цієї позиції просто стає смішною.

В Італії я зустрічав актора, який мріяв зіграти Бога. Кого ти мрієш зіграти?

– Я навіть не можу озвучити конкретного персонажа... Кого б я хотів зіграти? Напевно, людину, яка знаходить Бога.

З останнім курсом, який я випускав, ми зіграли таку дивну п'єсу. Людина живе в джунглях і свариться зі своїм племенем, тому що він хоче зрозуміти, чому Земля кругла. Ми цю п'єсу трохи переписали для п'яти персонажів, які опиняються в якомусь Просторі. Виявляється, вони все вже померли. Якийсь модератор, незрозуміло, хто він – Бог чи диявол – пропонує їм вибрати один спогад, в якому вони проведуть всю вічність. І всі персонажі намагаються знайти один спогад, яке поведе їх у вічність.

Ось цей дикун весь час запитує: «Де живе Велика Мавпа?», він цим питанням дістає всіх, всі його посилають, а він йде до найголовнішого знахаря і той відповідає: «О, вона живе за дев'ятьма морями і ще далі, на краю землі, але туди потрапити неможливо».

Дикун вирішує відправитися в подорож, він бере каное, їжу і воду на три тижні і спливає. І він зустрічає цю Мавпу. Велику Мавпу грала найкрасивіша дівчина на курсі. Дикун запитує Велику Мавпу: «Де край Землі?», а вона відповідає: «Ось тут». Вони сідають на край Землі: «Слухай, Велика Мавпа, а можна мені побовтати ногами?» – «Так». У цей момент він йде у вічність. Ця сцена, дописана нами, дала шик всьому спектаклю.

Для вас – це непряма відповідь, моя мрія – зіграти ось таку людину, яка шукає таку Мавпу і знаходить. Не Бога, але Мавпу, тому що будь-яка наша концепція Бога нічим не краща, ніж концепція Великий Мавпи. Єдина річ, яку ми здатні робити – бути в процесі цього пошуку.

Де живе твій самий бажаний режисер?

– Я знаю, де – в Греції. Це мій старий друг Цезарис Граужиніс, з ним ми зробили дуже гарні вистави, але, на жаль, він тут дуже важко вписувався. Він режисер, з яким мені ніколи не було нудно працювати.

Якщо говорити про кінорежисера, визначеного немає, але, можливо, що в Україні, Росії, Польщі – десь в східно-слов'янському регіоні. У нас інший ментал. Американці нас не розуміють, ми їх розуміємо, але вони не розуміють логіку нашої професійної гри, логіку наших роздумів. Це інше, не те, щоб краще або гірше, ортодоксальніше – ні, це інше.

Мене зараз дуже хвилює те, що відбувається зараз в Росії і Україні. Те, як кажуть в Росії – це жах, але я впевнений, що це пройде, і розум візьме верх, і ми зуміємо в своїй громаді робити проекти, в яких ми один одного добре розуміємо.

Західні режисери не розуміють наших пауз, наших поглядів, я не кажу, що треба довгими кадрами працювати, але їх камери шукають іншого, душі актора вони не бачать. Наші камери, литовські, українські, російські, шукають іншої температури. Мій режисер живе в цьому просторі.

В тому і дивина акторського життя, що так залежиш від випадковостей, іноді абсолютно безглуздих і тупих, йдеш іноді туди, де, здається, нічого доброго не буде.

Що б ти побажав українському глядачеві?

– Залишатися такими ж терплячими, якими були до сих пір, тому що і литовський, і український глядач заслуговують пам'ятників. Бажаю залишитися гурманами, а не клієнтами «МакДональда».

 

Р.S. Наостанок фрагмент моновистави Євгена Гришковця «ОдноврЕмЕнно», який зіграний актором понад 200 разів і буде актуальним і завтра:

«...Припустимо, ви приходите на роботу..., а там висить фотографія в траурній рамці і підпис, мовляв, вчора на такому-то році життя... І ви: "Господи! Ми ж тільки в середу з ним домовлялися в найближчі вихідні піти на риболовлю. Ну треба ж!.." А на цій фотографії людина, живій чоловік, якій поголився, пов'язав краватку, причесався, і сфотографувався, і хотів, щоб фотографія краще вийшла, і не думав, що ця фотографія буде ось так висіти.

І адже будь-яка... БУДЬ фотографія......... Ось ми фотографуємося, ... в компанії або де-небудь в подорожі ..., в будь-якій обстановці. І кожна фотографія може стати тією самою, яку ось так повісять.

Але про це постійно не можна думати! Це неправильно, про це думати! Інакше будуть виходити дуже дивні фотографії.

 

Хоча, звичайно, можна піти і спеціально сфотографуватися для ось такого випадку. Зробити таку посмертну фотографію. Ну і що? На цю фотографію буде неприємно дивитися. І ви її заштовхали куди-небудь подалі, щоб, коли будете гортати папери, на неї не натикатися. А коли ви, дійсно, помрете, цю спеціальну фотографію не знайдуть..., і візьмуть БУДЬ-ЯКУ. Так що – нікуди не дінешся. Марно.
І ось я зрозумів це ... про фотографії, ... але не думаю про це весь час. Але, напевно, став по-іншому на фотографіях виходити... після того, як зрозумів... Ні, не конкретно, а якось непомітно по-іншому. І коли який-небудь приятель-фотолюбитель хоче мене сфотографувати і надовго втупився на мене через об'єктив, то чи наводить різкість, то чи вибирає композицію, то чи чекає якийсь життєвої невимушеності на моєму обличчі і в моїй позі..., в цей момент... так неприємно і так хочеться, щоб цей фотограф взяв і помер, ну, щоб відстав, ... в сенсі.

Або навпаки ... З таким задоволенням фотографіруешься, фотографіруешься, або сам фотографуєш... весело. Потім чекаєш, коли надрукують фотографії, а потім отримаєш фотографії – і ніякої радості. Тому що – не те. Не те вийшло...»

 

Петро і Анна Олар, Вільнюс

 

 

 

 

Page generation time: 0.491620 seconds