«круглий стіл» "Права людини і війна: покарані двічі? Що загрожує засудженим в українських колоніях"

19 грудня 2014 р.

У КОЛІ N-НІМ

КИВАТИ ЛИШЕ НА СУДИ – ПСИХОЛОГІЯ ВЕРТУХАЯ

Спільний «круглий стіл» Київського та Донецького прес-клубів «Права людини і війна: покарані двічі? Що загрожує засудженим в українських колоніях», проведений за підтримки Міжнародного Вишеградського фонду, довів, що тема ця важка, малопідйомна і взагалі…

Ну ось факт. Від усіх запрошених – нардепів одразу 2-х профільних комітетів парламенту, Державної пенітенціарної служби України і «дпсівців» Донеччини, мін‘юстівців і працівників Генпрокуратури України – прибула лише заступниця завідувача секретаріату комітету ВР України з прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин АллаЧигрин. Та й та застерегла, що є не нардепом, а парламентським чиновником! Тож тих, хто з боку влади мав би відповісти на питання активістів й журналістів, з’явилося нуль цілих нуль десятих відсотка. Помічник голови згаданого вище комітету Євген Ситниченко (гадаю, то був таки він) мовчки відсидівся, відмовившись приєднатися до спікерів за столом і мотивуючи, що для нього це «неформат» (?).

Зате активістів було рясно. Усі «в темі», кому й на що вони збиралися відкривати очі? Аж ні – емоції зашкалили.

Планку підняв ініціатор зустрічі голова правозахисної організації «Донецький Меморіал» Олександр Букалов. Приєдналися юрист МГО "Дім свободи" Тетяна Яблонська, директор Інституту аналізу та прогнозування Юрій Лісничий та його заступник, кандидат психологічних наук Михайло Данчук. Дещо згодом до дискусії підключився до недавнього директор інформаційного центру Ради Європи в Україні, а сьогодні представлений як експерт Харківської правозахисної групи Олександр Павлюченко. У режимі телеконференції звично інформативним був і давній партнер Київського прес-клубу по проекту «Україна плюс» – і не тільки – головний редактор «Журналу Національного інституту юстиції Молдови» Георге Будяну.

Тетяна Яблонська помагала кожному спікеру фактами й коментарями, тож розмову часом «заносило». Більшість ставилася до цього толерантно, тим паче, що репліки правника були переважно доречними.

Зосередилися на основних темах. Крім ситуації з установами виконання покарань на Донбасі, вирішили нагадати (один одному, виходить), які проблеми існують із забезпеченням їх життєдіяльності в зоні АТО та як вони вирішуються. Чи є перспектива переведення засуджених та персоналу на територію, підконтрольну українській владі? З якими перешкодами стикається ДПтС в цьому процесі? Чи існують проблеми з утриманням в’язнів в інших регіонах країни. Чому частішають випадки незаконної відмови у наданні тривалих побачень довічно засудженим? Що відбувається з оплатою харчування засуджених? У чому полягають причини протестів засуджених по всій Україні, в тому числі у ВК-70, ВК-58, проблеми із в’язнями у ВК-55? Яка роль парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у захисті порушених прав засуджених?

Тетяна СТРОЙПерш ніж «хрещений батько» ідеї дискусії Олександр Букалов узяв слово, Тетяна СТРОЙ коротко розповіла про «пригоди» очолюваного нею  прес-клубу. Із червня ц. р. він «осів» у столиці, не зраджуючи своєму покликанню – інформувати якомога об’єктивніше донеччан та решту світу. Сьогоднішня акція, на думку пані Строй, мала б стати доволі резонансною, якби не «недисциплінованість» запрошених силовиків і можновладців…

… Основною проблемою виправних установ України Олександр БУКАЛОВ назвав забезпечення їх життєдіяльності. Останнім часом із цим непогано, але як буде через 2-3 місяці – невідомо. А ще, зізнався він, випадки жорстокого поводження із засудженими трапляються, є і смертельні. «Поправок на обставини» через знаходження на території, зайнятій бойовиками ДНР/ЛНР, немає – замість умовно-дострокових звільнень усім доводиться чекати сакраментального «дзвінка»… Факти «масового» поповнення ополчення на цих територіях за рахунок звільнених із ВК пан Букалов заперечив, хоча й підтвердив, що дехто таки переходить на бік сепаратистів, щоб виживати.

Олександр БУКАЛОВНа думку правозахисника, проблема із вивезенням ув’язнених на територію, що контролюється українською владою, більш ніж реальна – сепаратисти не пускають «до себе» озброєних людей. «А вивозити ж, усі розуміють, мають лише озброєні і відповідним чином підготовлені спеціалісти», – зазначив О. Букалов. Говорячи про загальну ситуацію, він підкреслив, що невиправдано жорстоке поводження місцевих адміністрацій із ув’язненими може пояснюватися потуранням таких дій «ізгори», від ДпСУ…

Коментуючи законодавчий бік справи, донецький правозахисник зазначив, що травневі в ньому зміни нинішнє керівництво галузі відверто ігнорує. Харчування, взуття та постільні приладдя не мають вираховуватися з ув’язнених, а тим часом вираховуються. Наразі вдалося добитися права довічно засуджених на тривалі побачення, але їх все ще отримують менше 10% від загальної кількості. «Замість пріоритетів прав людини відомство б’ється за вихід підвідомчих йому об’єктів на самоокупність», – підкреслив голова «Донецького Меморіалу».

Тетяна ЯБЛОНСЬКАТетяна ЯБЛОНСЬКА, судячи зі «старту», була готова опонувати всім і всьому. Одразу запевнила, що домовленість про переведення в’язнів уснує (силами Нацгвардії), із Донецького регіону має бути переміщено 13, а з Луганського – 7 тис. в’язнів. Від суспільства, певна вона, приховують цифри ці й інші – бо ж чимало проблем є і у ВК на решті території країни. Як приклади вона навела факти формального ставлення прокуратури до скарг в’язнів. «Суцільною проблемою» назвала вона й оплату праці ув’язнених. Явно добираючи слова, юрист не договорювала кінцівок фраз, а завершила реченням «Я прокуратурі не заздрю», яке можна було розуміти, як завгодно.

Окрема «біда» ВК – ув’язнені жінки. «Їх усіх звідти вивезли!», – якось нерадісно констатувала правник, бо тут же нагадала про неопалювані приміщення для утримання вивезених. «Це – зона колективної відповідальності суддів, міліції й прокуратури», – запевнила вона. Не займається прокуратура й хворими на СНІД. «Вони не спроможні працювати, то навіщо їх там тримають? Хай ідуть помирати додому!», – далі задавала Тетяна Яблонська риторичні питання. Зачепивши проблему оплати праці персоналу, вона вийшла на іншу: «Менша за 1,5 тис. грн, вона автоматично породжує корупцію».

Георге БУДЯНУГеорге БУДЯНУ порівняв нову біду України із Придністров’ям: «Ми мусили переміщати ув’язнених із правого берега на лівий – і навпаки. Це й вам, розумію, доводиться робити із сепаратистами…». Молдавський журналіст зізнався, що їм легше, бо пенітенціарна система добре працює ще з часів війни. Навів кілька кричущих випадків жорстокого поводження із ув’язненими, після чого їх перевезли на «свій» берег. Інший випадок йому нагадує ув’язнення росіянами української льотчиці Надії Савченко. У Молдові все, щоправда, закінчилося набагато краще – потерпілого звільнили, він навіть став депутатом румунського парламенту й виграв суд у пенітенціарної системи країни-кривдниці.

Відповідаючи на питання щодо умов утримання в ВК, Г. Будяну зізнався, що їхні в’язні теж іноді нарікають. На відсутність води, недоступність поліції тощо, але це типово радше для Придністров’я. «Закони наші гарні, але «працюють» не надто добре», – підкреслив молдавський журналіст. Не лише в сепаратистській зоні Придністров’я – і на решті території країни. По суті, перевіряти, чи там є якісь зрушення на краще, таки ніяк… Щоправда, Мін’юст Молдови розробив стратегічний план, який можна окреслити коротко: створено групу осіб, які відповідають за зносини влади зі ЗМІ та громадськістю. Це, вважає Георге, мало ефект, і Україні, можливо, варто зробити щось подібне. На питання щодо ювенальної юстиції в Молдові він зміг підтвердити сам факт існування молодіжних колоній, але повідомити деталі щодо захисту прав дітей не взявся.

Алла ЧИГРИНАлла ЧИГРИН – дарма що одразу розписалася у власній «неформатності» (можливо, це утримало і в/зг. пана Ситниченка?) – підкреслила, що «замовчувати Схід» ніяк не можна. Хоча із зони сепаратистів чимало ув’язнених і вивезено, але багато залишилося. Непоодинокі факти нападів на ВК, на думку «пані чиновниці», не демонстрували адекватного реагування з боку центральної влади. І їй здається надто гострою проблема матеріально-технічного постачання, ремонтних ресурсів, поштового сполучення і іже. Останнє має надто прикрі наслідки –  нормою стало невчасне доставляння рішень судів про переведення чи навіть звільнення ув’язнених! Їй відомо про розгляд цих питань на рівні РНБОУ, але… «Будемо сподіватися, що рішення виконують хоча б таємно…», – ледь не роззираючись, додала пані Чигрин.  

Про свій комітет вона розповідала докладно і з любов’ю. Про відкритість його засідань для всіх бажаючих – при тому, що працюють вже аж третій тиждень. Про те, що національний превентивний механізм попередження катувань у ВК діє ще з 2012 року. Про його щорічні доповіді, котрі ніде не обговорюються («А яка буде гарна традиція почати їх обговорення саме в нашому комітеті!»). Про потребу розширити перелік осіб, котрим можна поїхати на зону з інспекцією/візитом ввічливості (а не тому, про що ви зараз подумали)…

(На останню фразу Юрій ПЕРЕСУНЬКО відреагував одразу, запропонувавши провести виїзне засідання КПК десь отам, на що пані Чигрин нагадала, що рік тому таке засідання вже було – в київському СІЗО, а системності як не було, так і немає… Моніторити реальну ситуацію, за її словами, комітет не може, тому… «Давайте пропозиції!»)

Олександр ПАВЛЮЧЕНКОДійшла черга й до Олександра ПАВЛЮЧЕНКА. Він запевнив, що все сказане насправді є ще жорстокішим. (Представляючи його, ведучі зазначили, що самому пану Олександру довелося «на власній шкурі» відчути всі «принади» пенітенціарної системи) Він переконаний: невизнання фактів жорстокого поводження із в’язнями – не лише побиттів, а й катувань – говорить про те, що система все ще вважає це нормою. «Не раз ми бачили бажання приховати ці факти від нас. І в Київському СІЗО керівництво вдавало, що не розуміє, – це порушення закону». Про факти ж брутального знищення речей засуджених під приводом «очистки приміщень» правозахисник говорив уже як про дрібні деталі, хоча після таких «зачисток» у тих не залишається й ложок... Особливо неблагополучною він назвав 58-му колонію, де адміністрація принижує навіть тих, хто має довічне. Взагалі ненормальні міжособистісні стосунки на рівні в’язні-адміністрація там накладаються на «дивні» переміщення по Україні, про які нікому не відомо, – у т. ч. рідні. «Так на ув’язнених тиснуть, і це вони вважають нормою», – гірко констатував О. Павлюченко.

Михайло ДАНЧУКМихайло ДАНЧУК вважає, що війна не може виправдовувати порушення прав людини. На його переконання, падіння режиму М. Саакашвілі спричинило розкриття правди про катування у в’язницях на тлі розрекламованих реформ у сфері правоохоронних органів.  Медіа якраз і мають доносити до суспільства такі речі – і в Україні з цим непогано. «Коли сиділи за ґратами Ю. Тимошенко, Ю. Луценко чи ті ж Павлюченки, народ завдяки медійникам знав про більшість фактів – в яких умовах вони перебували в колоніях, як харчувалися тощо», – нагадав пан Данчук. І Євромайдан почався, певен він, із протесту проти нелюдського поводження властей із мирними студентами. Як психолог М. Данчук взагалі не вірить у можливість пенітенціарної системи перевиховувати людину, яка оступилася: «Вона її ламає остаточно». Коментуючи низьку зарплатню працівників системи як фактор гарантованої корупції, заступник директора Інституту аналізу та прогнозування висловив пропозицію відстороняти таких «нечестивців», оскільки люстрація «нічого не дасть». Люди на зонах, вважає він, не знайшли себе в суспільстві, тому – аби дати волю своїм страхам і злості – знущаються із ув’язнених і «доять» їх, як можуть. Персонал ВК має добиратися психологами й принаймні проходити навчання.

Пан Михайло із сумом констатував «суттєві недоліки» в роботі міліції й інших силовиків, котрі самі мали б контролювати дотримання прав людини іншими: «Їх просто купують». Зупинившись на дослідженнях свого інституту, він запевнив, що результати моніторингів, подібних озвученому ним вище, лягають в основу пропозицій, які йдуть «нагору». А ще ІАП готовий співпрацювати у цій сфері зі ЗМІ.

Як не дивно, зовні логічну аргументацію попередника щодо витоків жорстокості на зонах кинувся розвінчувати все той же О. Павлюченко. Він зізнався, що не раз бачив на зонах розумних і порядних спеціалістів: «Там – зріз суспільства. Як тут, так і там – і в ВК-58, і у ВК-70, і у 73-й…». Підтримали його й Т. Яблонська, і О. Букалов. Вони лишень закликали не знімати відповідальності із адміністрацій колоній, бо, мовляв, легше всього «кивати» на суди.

Юрій ПЕРЕСУНЬКОІ Юрій ПЕРЕСУНЬКО таке «вертухайство» назвав системою. Як і решта спікерів, він погодився, що погані спеціалісти є і в судах, і в міліції, і на зоні. Систему покарань давно слід було почати міняти, бо з часом вона стає елементом суспільства. Міняти, навчаючи й виховуючи – у тому числі й саме суспільство. Громадський контроль тут має відгравати ключову роль.

Зізнався у своїй причетності до системи і Юрій ЛІСНИЧИЙ, 3 роки пропрацювавши в прокуратурі. З тих пір, каже, і донині йому знайомий сірий колір облич ув’язнених. А скільки інтелігенції у 60-70-ті роки потрапило за грати лише за свої переконання, а не за кримінальні діяння? Завдяки гласності основна маса людей, певен пан Лісничий, знає про зонівські порядки чимало. Частина ж романтизує західну систему покарань, видаючи її ледь не за санаторії на зонах. «Частину прав відбирають у в’язнів і на Заході, але таких постійних їх порушень нема, мабуть, ніде, крім нас», – висловив припущення спікер.

Наостанок він пригадав химерну логіку колишнього в’язня Ю. Луценка, озвучену днями по ТБ. Журналіст нагадав йому, як швидко, потрапивши у владу, екс-зек покарав своїх кривдників і кривдників Ю. Тимошенко. «А як бути із рештою?». Дійсно, основна маса скривджених мусить лишень сподіватися на реформу для всіх, а, значить, – для кожного. Спроби медіа запросити вже нову владу до діалогу на «слизьку» тему наразі марні, підкреслив Ю. Лісничий і висловив побажання, аби цей «рудимент «совка» завдяки постійному відстеженню громадою якомога швидше відпав.

Звичайно, реформ зачекалися й медицина, і освіта, й держапарат, але інститут захисту прав людини «опущено» надто давно, і списочна його черга – далеко попереду.

Юрій ЛІСНИЧИЙ«Зі Сходом України завжди було не надто спокійно, а що вже казати про нинішню ситуацію, – формулював свої останні спостереження пан Лісничий. – Захист прав людини там ніким не гарантовано, і це справжня біда. Але до їхньої додалася й кримська: я чув, що тамтешні мешканці зараз є найбільшими патріотами України, бо… не хочуть за порушення закону відтепер етапуватися аж на Колиму! Те, що до російської ситуації з правами людини нам ще далеко, не тішить, але…», – мабуть, скоріше на оптимістичній ноті підсумував свій виступ Ю. Лісничий.

Решта спікерів теж зійшлася на об’єднавчих речах.

По-перше, тільки відкрите суспільство легше лікуватиме свої хвороби.

А коло відповідальності за хід і наслідки «лікування» має бути дійсно спільним. Не окремо «ментівським», «прокурорським», «суддівським» чи «антикорупційним».

І. ВАЛИЧ

Світлини К. Мезіна

Page generation time: 0.026703 seconds